Вадим Ільков — оператор-постановник та режисер документального кіно, народився в Донецьку, Україна. Випускник Національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого в Києві, працює оператором-постановником у ігровому, документальному та анімаційному кіно. Серед останніх робіт — «Сірі бджоли» (Міжнародний кінофестиваль у Роттердамі, 2024) та «Редакція» (Берлінале, 2024). У 2020 отримав «Золоту дзиґу» за Найкращу операторську роботу у фільмі «Вулкан».

Як режисер зняв документальний фільм «Тато — мамин брат», що отримав нагороду за найінноваційніший фільм на фестивалі Visions du Réel 2018. Наразі проходить службу у 39-й ОБрМП.

Володимир Палилик – український кінооператор. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого в 2014 році. У 2015 році стажувався в Лодзькій кіношколі. Брав участь у художніх та документальних проєктах. Від початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну – військовослужбовець Збройних сил України.

Ігор Захаренко – відомий мандрівник, автор та ведучий програми Феєрія мандрів, який туристичні мандри замінив на мандри дорогами війни. Воєнний журналіст, автор багатьох відомих (і навіть у світі) репортажів. Нині - військовослужбовець 65 ОМБр Великий Луг.

Владислав Галинський – український режисер, режисер монтажу та звукорежисер. Закінчив Київський університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого у 2000 році, захистив два дипломи школи відеомонтажу «Секунда чорного» з двома відзнаками.
З початком повномасштабної війни долучився до волонтерства. Створює відеоконтент для підрозділів Сил оборони України, зокрема бригади «Азов» та 65ОМБр.

Євген Роженюк – режисер монтажу, оператор та архівіст документального кіно про російсько-українську війну. Народився на Хмельниччині. Закінчив Національну академію Прикордонних військ України імені Богдана Хмельницького. З 2014 року як оператор та режисер монтажу брав участь у створенні документальних фільмів про Революцію Гідності та війну на Сході України: «Бранці», «Війна химер», «Зошит війни», «Віддалений гавкіт собак» (шортлист премії «Оскар»), «Веселого Різдва Україні» та «Ас. Історія одного екіпажу». З 2014 року веде власний проєкт «Архів війни». Наразі –підполковник, начальник пресслужби прикордонної бригади «Помста».

Український режисер документального та ігрового кіно. Закінчив Київський університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Теми його документальних фільмів: російсько-українська війна, Майдан, громадський рух та екологія. У 2022 році долучився до лав Збройних сил України. Нині — офіцер 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Денис Гранчак - український актор кіно і театру, випускник Київського Театрального Інституту імені Карпенко-Карого, на рахунку якого чимало театральних робіт та понад 30 ролей у кіно. До повномасштабного вторгнення Денис втілив у життя, як театральний режисер, антрипризну моновиставу та працював у Одеському Академічному Українському музично-драматичному театрі ім. В. Василька в якості провідного майстра сцени. На початку березня 2022 року добровільно пристав до Лав ЗСУ. Пройшов шлях від командира відділення до командира роти в 126 бригаді ТРО. Нині офіцер 39 бригади морської піхоти 30 корпусу морської піхоти.

Докуфікшн "Я не герой" є дебютним фільмом Дениса Гранчака.

Вадим Булік - прес-офіцер 95 одшбр, режисер-документаліст, фотограф, режисер монтажу, реп-виконавець. Закінчив Київський університет Культури і мистецтв. Учасник Помаранчевої революції та революції Гідності. Теми його документальних фільмів: російсько-українська війна. З початком повномасштабного вторгнення став добровольцем. В 2024 році вступив до лав 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади.

Вадим Ільков — оператор-постановник та режисер документального кіно, народився в Донецьку, Україна. Випускник Національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого в Києві, працює оператором-постановником у ігровому, документальному та анімаційному кіно. Серед останніх робіт — «Сірі бджоли» (Міжнародний кінофестиваль у Роттердамі, 2024) та «Редакція» (Берлінале, 2024). У 2020 отримав «Золоту дзиґу» за Найкращу операторську роботу у фільмі «Вулкан». 

Як режисер зняв документальний фільм «Тато — мамин брат», що отримав нагороду за найінноваційніший фільм на фестивалі Visions du Réel 2018. Наразі проходить службу у 39-й ОБрМП.

До повномасштабної війни я знімав переважно портрети, арт-ню та івент-відео. Незважаючи на те, що моєї родини війна торкнулась ще на самому початку (до 2014 році мої дідусь і бабуся жили в Луганську), тоді у моїх роботах не було війни. Ситуація змінилася 24 лютого 2022 року.

З початком повномасштабного вторгнення доволі логічною відповіддю на питання “що робити, коли ти оператор і почалась війна?” було почати знімати війну. Майже одразу, паралельно з волонтерством у військовому шпиталі, я почав документувати руйнування вчорашніх мирних і доглянутих вулиць. Біль людей, чиї домівки зачепила війна. Надзвичайно важку і часто страшну роботу, яку виконують військові.

Тоді в мене не було досвіду роботи в зоні бойових дій, навичок першої допомоги, вміння розпізнавати на слух, який снаряд летить над головою,і я, серед інших воєнних кореспондентів, вчився всьому на місці. Зараз, коли минуло вже чотири роки, а місцем для ночівлі іноді стає покинутий будинок десь на Донеччині, ці дуже специфічні знання, здається, надовго оселилися в голові. Погано, що є така робота, але будем робити її добре.

З початком повномасштабного вторгнення фокус роботи Кирила Шарова неминуче змінився. Він монтував документальні фільми про війну, працював із «Public Interest Journalism Lab». Згодом перейшов на «Суспільне Культура» – щиро розраховував, що робота з Євробаченням та іншим суто мирним контентом дасть змогу хоч трохи відволіктися від подій навколо.

Але від реальності не втечеш. Коли настав час іти до війська, трапилася нагода приєднатися до служби комунікації бригади «Рубіж». Кирило зрозумів, що це не просто шанс, а можливість не втрачати накопичений роками досвід, а також розвивати його в корисному для суспільства напрямку. Саме тут Кирило Шаров почав частково використовувати свій операторський бекграунд.

Перед тим як він мобілізувався, дружина дуже хвилювалася, що Кирилові може сподобатися весь цей адреналін. «І, щиро кажучи, вона мала рацію, – розповідає режисер. – Тепер мої навички працюють у зовсім інших, екстремальних умовах, де фіксувати історію потрібно тут і зараз».

«Погано, що є така робота, але будемо робити її добре. Понад 9 років я професійно створюю відеоконтент. Мій шлях у цій галузі почався після строкової служби в армії – тоді я занурився в монтаж відео, згодом виріс до режисера монтажу. Довгий час працював у розслідувальній журналістиці та медійних проєктах («Громадське», «Bihus.Info», «Радіо Свобода») і допомагав людям запускати нові формати з нуля. Пізніше вивчився на кінооператора в Ukrainian Film School, але в кіносфері, на жаль, не встиг себе повноцінно показати».

Єлизавета Сміт – кінорежисерка, співзасновниця ТАБОР, членкиня Української та Європейської кіноакадемій. Її документальний фільм «ШКОЛА № 3», знятий у співавторстві з Георгом Жено, отримав Гран-прі міжнародного журі Generation 14plus на Берлінале 2017 року та спеціальну нагороду на фестивалі HumanDOC у Варшаві. Її останній фільм «МІЛІТАНТРОПОС» мав Світову прем'єру на 57-му Двотижневику режисерів Каннського кінофестивалю у 2025 році та отримав Приз від журі Спілки Кінокритиків України 2025 на Docudays UA.

Аліна Горлова – кінорежисерка, співзасновниця ТАБОР, членкиня Української та Європейської кіноакадемій. Її документальний фільм «Цей дощ ніколи не скінчиться» отримав нагороду за Найкращий Дебют на IDFA, нагороду за Найкращий Повнометражний фільм на Festival dei Popoli, GoEast, Beldocs, One World та інших фестивалях. Її останній фільм «МІЛІТАНТРОПОС» мав Світову прем'єру на 57-му Двотижневику режисерів Каннського кінофестивалю у 2025 році та отримав Приз від журі Спілки Кінокритиків України 2025 на Docudays UA.

Симон Мозговий – український кінорежисер і режисер монтажу, член Національної спілки кінематографістів України. Його дебютний документальний фільм «Історії зимового саду» (2018) мав прем'єру на МКФ «Ji.hlava», а потім брав участь у DOK Leipzig і отримав нагороду «Найкращий український фільм» на Docudays UA. Його останній фільм «МІЛІТАНТРОПОС» мав Світову прем'єру на 57-му Двотижневику режисерів Каннського кінофестивалю у 2025 році та отримав Приз від журі Спілки Кінокритиків України 2025 на Docudays UA. 

Вадим Булік - прес-офіцер 95 одшбр, режисер-документаліст, фотограф, режисер монтажу, реп-виконавець. Закінчив Київський університет Культури і мистецтв. Учасник Помаранчевої революції та революції Гідності. Теми його документальних фільмів: російсько-українська війна. З початком повномасштабного вторгнення став добровольцем. В 2024 році вступив до лав 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади.

Олена Максьом — українська документалістка та офіцерка запасу Національної гвардії України. Закінчила з відзнакою Національний авіаційний університет у Києві, здобувши ступінь магістра з екології та охорони довкілля, і працювала в медіа та кіно як журналістка, перекладачка, письменниця, проєктна менеджерка, операторка та режисерка.

Її повнометражний дебют «Усе не буде добре» (2020), зрежисований спільно з Адріаном Пирву, уперше був представлений світові на IDFA та здобув низку нагород, зокрема за найкращий український повнометражний фільм і за найкращу режисуру на Одеському міжнародному кінофестивалі, а також інші міжнародні відзнаки й номінації, серед яких румунська кінопремія Gopo Awards.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Максьом долучилася до евакуаційних і гуманітарних місій, а у 2022 році вступила до лав Національної гвардії. Проходила службу до 2025 року, дослужившись до звання капітана, і брала участь у кількох ключових військових кампаніях, зокрема у звільненні Харківщини, операціях на Луганщині та боях за Бахмут і Покровськ. Паралельно зі службою продовжувала документувати війну зсередини. 

Олена — випускниця міжнародної документальної програми ESoDoc. Працює на межі кіно, свідчення та прожитого історичного досвіду до сьогодні.